Пташиний театр (друга дія)
Синиччине соло
Якось ми вчасно не насипали крихт у годівничку і
синичкам не було чим поснідати.
Синичка-крихітка літала-літала…
Все гадала, як дістати крихти, що залишилися
у шпаринках годівнички.
Раптом нахилилась сильніше, ніж зазвичай, і впала
прямісінько
у годівничку. Злякалась, галасує, з переляку
забула, у який бік летіти…
Та якось вибралась звідти і стрімко вилетіла.
Ох! Нарешті переляк позаду. Тепер синички чекають
доти, доки ми крихт не насиплемо. От такі вони
розумниці!
А горобчики сидять на дереві, спостерігають і
на вус собі мотають.
Їсти ж хочеться, а все поруч. Тільки як їжу дістати?!
Із глядачів в артисти
Сидять горобчики на гілочках, заздрять синичкам,
як ті їдять смачні крихти... Усі їх спроби марні:
не можуть второпати, як сісти на край годівнички
і крихти дістати. А як хочеться! То, може, у синичок
повчитися? Але ж треба бути хоробрими і
розумними: на чужих помилках треба вчитися.
Ну, хто першим буде?
Дочекався горобчик, доки синички наїдяться і
звільнять годівничку.
Швидко з гілочки злетів і з третьої спроби спромігся
залетіти
в середину годівнички. Здорово! Скільки тут смакоти!
Але ж їсти незручно. Та горобчик не розгубився
і почав скидати великі крихти на підвіконня.
Потім вилетів і їсти прилаштувався.
Інші горобчики збагнули і теж так почали робити.
Отже, хто не працює, той їсть! Сподіваюся, що і
герою-горобчику щось перепало.
Індивідуаліст
Свято горобчиків тривало недовго, а ще одного
героя так і не знайшлося поки-що.
Так знову горобчики стали глядачами,
заздрять чужому святу, крихти зі снігу
за синичками підбирають.
То невже ми такі незграбні?
Найнаполегливіші горобчики тренування
не припинили.
До годівнички підлітають, крилами завзято махають,
а ближче підлетіти і сісти не можуть у годівничку,
бояться.
Але ж наполегливі тренування не минули марно!
Зміг таки один із горобчиків на годівничці вмоститися
і під заздрісні погляди друзів наїстися досхочу,
а от про запас нічого не взяв друзям-горобчикам.
Учіться самі!
І справді, найспритніші навчилися, але й від них
іншим нічогісінько не перепало.
Оце так індивідуалісти!
Несподіваний гість
Отакі дні у синичок-артисток. Крім гороб’ячих
невмілих спроб,
нічого цікавого не трапляється. Та якось завітав
несподіваний гість:
у червоній шапочці, наряджений у чорний кожушок,
оздоблений яскравими білими плямами.
Ну просто красень!
Дятел сів на дерево точнісінько навпроти
годівнички і нумо по стовбуру стукати — їжу
шукати. А синички з горобчиками сидять тихенько
на гілочках подалі, спостерігають. Звідки такий гість
узявся?
Чого від нього очікувати?
Недовго стрибав дятел по дереву. Мабуть, побачив,
що синички без праці щось смачненьке їдять.
А чому б йому не спробувати?
Дятел плавно змахнув крилами і поважно підлетів
до нашого вікна: сів на кватирку, зазирнув:
«Хто тут живе? Чому я не знаю?».
На крихти у годівниці навіть не подивився,
а одразу захопив годівничку з маргарином.
Ні, він не ображав синичок.
Просто дятел більший за них: у нього великі червоні
лапки, дзьоб, хвіст дістає аж до першого поверху
пташиної їдальні.
Біля нього нікому місця не вистачить.
Їсть дятел, напевне, за десятьох синиць!
Схопив великими лапами маргарин, смакує і
синичкам нічого не залишить, мабуть.
Підійшли ми до вікна, постукали, дятел злякався
і полетів геть.
Такого стуку і синички на дереві злякалися і тільки
за хвилин п’ять нарешті наважилися підлетіли
до своєї годівнички: вони не звикли
до таких несподіванок.
Тільки-но троє синичок зручненько влаштувалися
їсти, як дятел знову тут як тут: «Що ж це я такий
великий, а злякався більше за маленьких синичок.
Нічого страшного немає!».
Вигнав синичок з годівниці, всівся і нумо маргарином
ласувати!
От тепер вже ніякий наш стук його не злякає!
З’їв весь маргарин, подивився, чи є ще щось
смачненьке.
Нічого не знайшов і полетів собі геть.
Довелося синичкам чекати, доки ми знову маргарин
купимо і в годівницю покладемо.
От такий гість-загарбник!
Тож недарма кажуть: незваний гість
гірший від татарина…
Мабуть, не сподобалася дятлу така зустріч,
прилітав він
іще кілька разів, але їв уже скромніше.
Багато галасу на порожньому місці
Синички — мирні пташки. Якщо раптом і виникали
між ними непорозуміння, все вирішували мирно.
Але якось непорозуміння і справді спричинило
великий галас.
Чи велика синичка спала погано, чи встала не
з тієї ноги, але чомусь цього ранку вона
вирішила, що їсти буде окремо.
Сіла посередині і нумо вибирати найсмачніші крихти
(хоча які ж вони смачніші — весь маргарин з однієї ж
пачки)!
Інші синички теж їсти хочуть, підлетіли і прилаштувалися хто знизу, хто збоку. Але велика синичка почала галасувати, хвіст
у неї став широкий, як у павліна, крилами закрила
всю годівничку: «Це все моє! Нікому нічого не дам!».
Та маленьких синичок не злякати: «Як це так —
сидить, всю їжу закрила, ні з ким ділитися не хоче.
Адже досі всім вистачало!».
Настовбурчилися маленькі синички, стали
круглі, як кульки, хвостики і крила розчепірили
і собі почали кричати — пробувати велику
синицю нагнати, дзьобають її, щипають…
Нас багато, а ти одна! Нічого все собі загарбувати!
А велика синиця пробує їжу захистити, та де там —
синичок багато, зусібіч її обступили, як же їх здолаєш!
Гордість втекти синиці-загарбниці не дає!
Нарешті маленькі синички змусили посунутися нахабу… і
велика синичка зрозуміла, що жити треба дружно.
Синички пір’ячко пригладили і стали разом снідати
як зазвичай.
Тож і у пташок більшість перемагає меншість!
Горобці-розбійники
У годівничці завжди було щось смачненьке.
Це магнітом притягувало горобців. Вони вчилися
брати крихти і кидати на підвіконня.
У них це виходило дедалі краще.
Утім, не у всіх звичайно і не завжди з першого разу...
Бувало, підлетить горобчик до годівнички, «зависає»
поруч, а сісти ніяк не може.
Доводиться робити
вимушену посадку на підвіконня,
відпочивати
і знову штурмувати годівничку.
Якщо на вулиці холодно, зграйка горобчиків
збереться біля годівнички: навколо неї все
підбирають і з годівнички крихтами
пригощаються.
Синички за ними не завжди
встигають.
Тож тепер щоранку змагання: хто раніше
до годівнички встигне,
тому й найкращі крихти перепадуть.
Справді, наше життя — гра!
От такий «театр» пташки можуть влаштувати
і біля вашого вікна. І для цього не треба докладати
багато зусиль.
Усе залежить від вас: просто влаштуйте пташину
їдальню.
Щоранку насипайте туди крихт, можна
й шматочок сала… і можете спостерігати
за пташками… Ще вам треба бути терплячими,
винахідливими, уважними, і ви побачите небачене,
почуєте нечуване. Повірте, жодна цікава яскрава
подія не залишиться непоміченою,
природа поступово розкриватиме
вам свої секрети, навіть у великому місті...
Буду рада, якщо ви поділитеся з іншими читачами
враженнями від цікавих зустрічей із,
здавалося б, давніми знайомими,
про яких усім давно все відомо.
А можливо, до вас завітають і неочікувані гості?
Чекаю ваших розповідей.
Дивовижних зустрічей!
Немає коментарів:
Дописати коментар